До 90-річчя Костянтина Ситника

3 червня 2016 року своє 90-річчя відзначив один з найвидатніших українських ботаніків – академік НАН України, Почесний директор Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України Костянтин Ситник.

Фото взято з сайту НБУ ім. В.І. Вернадського

 Костянтин Меркурійович Ситник народився 3 червня 1926 року у хуторі Шишкові поблизу м. Луганська. Закінчив природничий факультет Ворошиловградського (Луганського) педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «хімія та біологія» і у 1949 р. розпочав у цьому закладі трудову діяльність, влаштувавшись на посаду асистента. У 1950 р. за порадою завідувача кафедрою ботаніки Федора Терещенка він вступив до аспірантури Інституту ботаніки у м. Києві. Навчаючись під керівництвом професора Сергія Лєбєдєва за спеціальністю «фізіологія рослин», Костянтин Ситник у 1954 році успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Влияние условий корневого питания и водоснабжения на рост и физиологические процессы у лимона». Залишившись працювати після захисту в Інституті ботаніки, ювіляр продовжував свою наукову діяльність і у 1960 році був обраний завідувачем відділу фізіології рослин, який очолював до 1979 року. У 1966 році він захистив докторську дисертацію «Рост и взаимодействие органов растений». Рік потому він був удостоєний вченого звання професора та обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР, а з 1973 р. – академіком АН УРСР. З 1970 по 2004 рік він був директором Інституту ботаніки НАН України. Саме тому його роль у дослідженнях процесів росту рослин як важливого комплексного явища, що інтегрує численні біохімічні та фізіологічні процеси, у дослідженнях фізіології окремих органів та генетичної інженерії у рослин, комплексного вивчення впливу факторів космічного польоту на ріст і розвиток рослин, а також у підготовці наукових кадрів Інституту важко переоцінити.

З нагоди ювілею Ботанічний Блог знайомить Вас з окремими цитатами Костянтина Ситника з його статті "Роль і завдання молодих вчених у розвитку фітобіології" (опубліковано в "Українському ботанічному журналі", том 43, № 4 за 1986 рік). Впевнений, вони будуть Вам цікаві та значною мірою підкреслюють активну громадську та наукову позицію ювіляра.

Перш за все про те, яким на мій погляд, має бути молодий учений-ботанік. Переконаний, що насамперед він повинен бути закоханим у природу, завжди цікавитись усім, що в ній відбувається, що про неї пишеться у літературі …

Вважаю, що основними рисами характеру вченого повинні бути величезна працездатність, бажання творити, почуття власної гідності й пошана до такого почуття в іншої людини. Кожна молода людина повинна виховати в собі ці риси і вже ніколи не втрачати їх, у будь-якій ситуації залишатися вірною собі, усіма своїми справами, всім своїм життям стверджувати почуття власної гідності.

Кожна людина виявляється в роботі. У світі науки – це нагромадження фактів, їх осмислення, створення узагальнюючої праці – монографії, дисертації, статті, хай невеличкої, але насиченої живою думкою людини-творця. Важливо, щоб ця думка викликала у відповідь чиюсь думку, бажання посперечатися, повторити і піти далі. Буває дуже прикро, коли бачиш, як молода людина, що вважає себе вченим-творцем, нехтує власну гідність, тому що не створює нічого реального: немає хвилюючих ум статей, немає монографій, не вирішеною стає проблема дисертації, з року на рік переносяться строки її подачі. Хіба в цьому разі можна говорити про почуття гідності, про честолюбність у кращому розумінні цього слова? Гадаю, що в такій ситуації немає ані творчого імпульсу, ані честі, ані достойності…

Наукова робота не може не бути джерелом глибокого задоволення для трудівника науки. Можуть сказати, що і в будь-якій іншій професії можна знайти велику радість і задоволення. Але це зовсім інший вияв одного й того ж почуття: осяяння і радість першовідкриття у вченого – явище дуже рідкісне, до того ж воно відразу змінюється новими роздумами, сумнівами і незадоволеннями. Тому справжній учений повинен володіти ще й такими рисами, як довготерпіння і глибока впевненість у майбутньому успіху.

 

На жаль, не всім молодим вченим притаманні ці риси. Чимала частина їх прискорює «успіх», наприклад, штучним збільшенням кількості публікацій. Замість того, щоб зібрати в одній статті кілька проміжних результатів досліджень, дехто робить кожний з них темою окремої статті. Це непотрібне роздування числа наукових публікацій завдає величезної шкоди і науці, і молодим науковцям, які звикають не брати до уваги наукової цінності друкованої продукції, не дбати про престиж науки і свій власний. Тим часом справжній учений ніколи не дозволить собі виносити на загальний огляд незавершену, сумнівну, псевдонаукову працю. В будь-якому дослідженні завжди присутній елемент сумніву, особливо на початковому етапі. Наука таїть у собі багато несподіванок. Очікуваний результат можна одержати швидко, а можна й багато років вести дослідження і … безрезультатно. Опублікувати ж можна лише вірогідні й вивірені дані. Молодий учений повинен на все життя виробити в собі цю необхідну рису вимогливості й абсолютної чесності і точності.