суботу, 23 липня 2016 р.

Знайомство з кодексом ботанічної номенклатури: ІІ. Таксони та їхні ранги. Визначення статусу

Продовжую знайомити Вас з текстом Міжнародного кодексу номенклатури водоростей, грибів та рослин (він же Мельбурнський кодекс).

У попередньому повідомленні блогу було охарактеризовано структуру цього документу, розкрито зміст преамбули, вказано принципи ботанічної номенклатури.

Друга частина Кодексу - Правила та Рекомендації (Rules and Recommendations) - містить характеристику усіх 62 статей. Вони об'єднані у дев'ять розділів, а додатково у межах найкрупніших розділів для зручності виділені також секції. У даному повідомленні пропоную детально розглянути перший і частково другий розділи правил та рекомендацій.

Розділ 1 Кодексу Таксони та їхні ранги (Taxa and their ranks) містить п'ять статей.

Стаття 1
1.1. Таксономічні групи будь-якого рангу у даному Кодексі будуть у подальшому називатися таксонами.
1.2. Таксони (за винятком діатомових водоростей), назви яких засновані на викопному типі, є викопними таксонами. Викопний таксон включає залишки однієї чи декількох частин предкового організму або однієї чи декількох його життєвих стадій в одному чи декількох станах зберігання, що були вказані в оригінальному чи пізнішому описі чи діагнозі таксону (див. також Ст. 11.1 і 13.3).

Стаття 2
2.1. Кожен індивідуальний організм розглядається як такий, що належить до безмежного числа таксонів, ранги яких послідовно підпорядковані один одному, головним серед них є ранг виду.

Стаття 3
3.1. Головні ранги таксонів у низхідному порядку є такими: царство (regnum), відділ або філум (divisio або phylum), клас (classis), порядок (ordo), родина (familia), рід (genus) та вид (species). Таким чином, кожен вид належить до певного роду, кожен рід - до певної родини і т.д.
Примітка 1. Види та підрозділи родів мають належати до певних родів, а внутрішньовидові таксони мають належати до певних видів, оскільки їхні імена є комбінаціями (Ст. 21.1, 23.1 і 24.1), але це положення не перешкоджає розташуванню таксонів як insertae sedis щодо таксонів рангом вище роду.
Прикл. 1. Рід Haptanthus Goldberg & C. Nelson (in Syst. Bot. 14: 16. 1989) в оригінальній публікації був описаний без вказівки на приналежність до певної родини.
Прикл. 2. Викопний рід Paradinandra Schönenberger & E. M. Friis (in Amer. J. Bot. 88: 478. 2001) був віднесений до "Ericales s.l.", але з відзначенням того, що родина, до якої цей вид належить, має "insertae sedis". 
3.2. Головними рангами гібридних таксонів (нототаксонів) є ноторід та нотовид. Ці ранги є такими ж, як рід та вид. Префікс "ното-" вказує на їх гібридний характер (див. Додаток І).

Коментар: Insertae sedis (лат.) - "невизначене положення". Мається на увазі, що місце цього таксону в існуючій системі поки що є не зовсім чітко зрозумілим.

Стаття 4
4.1. Другорядні ранги у низхідному порядку є такими: триба (tribus) - між родиною та родом, секція (sectio) і ряд (series) - між родом та видом, та різновидність (varietas) і форма (forma) - нижче виду.
4.2. Якщо існує необхідність використати більше число таксономічних рангів, терміни до них утворюються шляхом додавання префіксу "під-" ("sub-") до термінів, що позначають головні чи другорядні ранги. Організм, таким чином, може належати до таксонів таких рангів (у низхідному порядку): царство (regnum), підцарство (subregnum), відділ або філум (divisio або phylum), підвідділ або підфілум (subdivisio або subphylum), клас (classis), підклас (subclassis), порядок (ordo), підпорядок (subordo), родина (familia), підродина (subfamilia), триба (tribus), підтриба (subtribus), рід (genus), підрід (subgenus), секція (sectio), підсекція (subsectio), ряд (series), підряд (subseries), вид (species), підвид (subspecies), різновидність (varietas), підрізновидність (subvarietas), форма (forma), підформа (subforma).
Примітка 1. Ранги, утворені шляхом додавання префіксу "під-", можуть вживатися незалежно від того, чи були застосовані якісь другорядні ранги (Ст. 4.1).
4.3. Також можуть бути вжиті будь-які додаткові ранги за умови, що це не викличе плутанини чи помилки.
4.4. Другорядні ранги нототаксонів є такими ж, як і для негібридних таксонів, за винятком того, що найвищим дозволеним рангом є ноторід (див. Додаток І).
Примітка 2. У даному Кодексі вислів "підрозділ родини" скрізь стосується тільки таксонів у ранзі між родиною та родом, а вислів "підрозділ роду" - тільки таксонів у ранзі між родом та видом.
Примітка 3. Стосовно позначень певних категорій організмів, що використовуються у сільському господарстві, лісівництві та садівництві, див. п. 11 Преамбули та Ст. 28, Прим. 2, 4 і 5.
Примітка 4. У класифікації паразитів, особливо паразитичних грибів, автори, що не вказують рангів виду, підвиду чи різновидності таксонам, що відрізняються за фізіологічними показниками та слабко чи майже зовсім не розрізняються за морфологічними ознаками, можуть виділяти у межах виду спеціальні форми (formae specialis), що відзначаються адаптацією до різних господарів, але номенклатура таких спеціальних форм не регулюється положеннями даного Кодексу.

Коментар: Варто підкреслити, що вживання другорядних рангів зовсім не є обов'язковим. У межах кожного роду у таксономії виділення окремих секцій та рядів відбувається далеко не завжди; те ж саме стосується й встановлення внутрішньовидових таксонів.

Стаття 5
5.1. Відносний порядок рангів, визначений у Ст. 3 та 4, не може бути змінений (див. Ст. 37.6 і 37.9).
Рекомендація 5А
З метою стандартизації рекомендується вживати такі скорочення: cl. (клас), ord. (порядок), fam. (родина), tr. (триба), gen. (рід), sect. (секція), ser. (ряд), sp. (вид), var. (різновидність), f. (форма). Скорочення для додаткових рангів утворюються шляхом додавання префіксу "sub-" чи, для нототаксонів, префіксу "notho-", наприклад, subsp. (підвид), nothosp. (нотовид), але для підроду вживається скорочення subg., а не "subgen.".

Розділ 2 Кодексу Статус, типіфікація та пріоритет назв (Status, typification, and priority of names) охоплює 10 статей, об'єднаних у три секції. У даному повідомленні ми розглянемо поки що тільки першу секцію, до складу якої входить лише одна стаття.

Секція І. Визначення статусу (Status definitions)

Стаття 6
6.1. Ефективною є публікація, здійснена відповідно до вимог Ст. 29-31.
6.2. Валідною є публікація, здійснена відповідно до вимог Ст. 32-45 чи Н.9 (див. також Ст. 61).
Примітка 1. Для цілей номенклатури валідна публікація створює назву, а інколи також автонім (Ст. 22.1 і 26.1), але сама по собі не встановлює жодних меж цього таксону за винятком включення до його складу типу цієї назви (Ст. 7.1).
6.3. У даному Кодексі під словом "назва", якщо не вказано щось інше, мається на увазі саме ім'я таксону, що було валідно опубліковане, незважаючи на те, чи є воно законним, чи незаконним (див. Ст. 12, але див. Ст. 14.15).
Примітка 2. Якщо одна й та ж назва, що базується на одному й тому ж самому типі, була незалежно опублікована у різний час, можливо, навіть різними авторами, у даному випадку лише найраніша з цих назв-ізонімів має номенклатурний статус. Назва завжди має бути вказана разом з першочерговим місцем її валідної публікації, а пізніші ізоніми можуть бути проігноровані (але див. Ст. 14.15).
Прикл. 1. Бейкер (Baker, Summary New Ferns: 9. 1892) і Хрістенсен (Christensen, Index Filic.: 44. 1905) незалежно один від одного опублікували нову назву Alsophila kalbreyeri замість A. podophylla Baker (1881) non Hook. (1857). Назва, що була опублікована Хрістенсеном, A. kalbreyeri Christensen,  є пізнішим ізонімом назви A. kalbreyeri Baker і не має номенклатурного статусу (але див. Ст. 41, Прикл. 19).
Прикл. 2. Під час публікації “Canarium pimela Leenh. nom. nov.”, Лінхаутс (Leenhouts, in Blumea 9: 406. 1959) повторно вжив незаконну назву C. pimela K. D. Koenig (1805), засновану на тому самому типі, приписавши її авторство собі. Таким чином він створив пізніший ізонім, що не має номенклатурного статусу.
6.4. Незаконною є назва, визнана такою згідно вимог Ст. 18.3, 19.6 чи 52-54 (див. також Ст. 21, Прим. 1 та Ст. 24, Прим. 2). Назва, яка згідно вимог цього Кодексу була незаконною під час публікації, не може згодом стати законною пізніше за винятком вимог Ст. 18.3 і 19.6 чи окрім тих випадків, коли ця назва була законсервована або санкціонована.
Прикл. 3. Назва Anisothecium Mitt. (1869) під час публікації включала тип назви Dicranella (Müll. Hal.) Schimp. (1856), позначений раніше. Незважаючи на те, що Dicranella була законсервована з іншим типом, назва Anisothecium не стала законною.
Прикл. 4. Назва Skeletonemopsis P. A. Sims (1995) є незаконною, оскільки вона під час публікації включала тип назви Skeletonema Grev. (1865). Незважаючи на те, що Skeletonema була законсервована з іншим типом, назва Skeletonemopsis лишилася незаконною і лише шляхом консервації може стати придатною для вживання.
6.5. Законною є назва, що відповідає правилам, тобто назва, яка не є незаконною згідно вимог Ст. 6.4.
6.6. У ранзі родини чи нижче правильною назвою таксону з певним обсягом, положенням та рангом є його законна назва відповідно до правил (див. Ст. 11), яка й має бути прийнята.
Прикл. 5. Родова назва Vexillifera Ducke (1922), заснована на одному виді V. micranthera, є законною. Теж саме є вірним щодо родової назви Dussia Krug & Urb. ex Taub. (1892), заснованої на одному виді D. martinicensis. Обидві родові назви є правильними у тому випадку, коли вони вважаються самостійними. Хармс (Harms, in Repert. Spec. Nov. Regni Veg. 19: 291. 1924), однак, об'єднав Vexillifera і Dussia в один рід; остання назва є вірною для цього роду у такому розумінні його обсягу. Отже, законна назва Vexillifera може бути правильною чи неправильною відповідно до різних таксономічних концепцій.
6.7. Назва таксону рангом нижче за рід, що складається з назви самого роду у поєднанні з одним чи двома епітетами, позначається терміном "комбінація" (див. Ст. 21, 23 і 24).
Прикл. 6. Комбінації: Mouriri subg. Pericrene, Arytera sect. Mischarytera, Gentiana lutea, Gentiana tenella var. occidentalis, Equisetum palustre var. americanum, Equisetum palustre f. fluitans.
6.8. Автоніми - це такі назви, що встановлюються автоматично згідно вимог Ст. 22.3 і 26.3, незалежно від того, чи є вони фактично вказаними у публікації, в якій вони утворюються, чи ні (див. Ст. 32.3, Реком. 22В.1 і 26В.1).
6.9. Назва нового таксону (наприклад, genus novum, gen. nov., species nova, sp. nov.) - це назва, що була валідно опублікована самостійно, тобто є такою, що не була заснована на іншій раніше опублікованій назві; вона не є новою комбінацією, назвою у новому ранзі чи такою, яка заміщує іншу раніше опубліковану.
Прикл. 7. Cannaceae Juss. (1789), Canna L. (1753), Canna indica L. (1753), Heterotrichum pulchellum Fisch. (1812), Poa sibirica Roshev. (1912), Solanum umtuma Voronts. & S. Knapp (2012).
6.10. Нова комбінація (combinatio nova, comb. nov.) чи назва у новому ранзі (status novus, stat. nov.) є новою назвою, заснованою на законній раніше опублікованій назві, яка є її базіонімом. Базіонім надає їй кінцевий епітет, назву чи основу для нової комбінації або назви у новому ранзі.
Прикл. 8. Базіонімом для Centaurea benedicta (L.) L. (1763) є Cnicus benedictus L. (1753), саме остання назва надає їй епітет.
Прикл. 9. Базіонімом для Crupina (Pers.) DC. (1810) є Centaurea subg. Crupina Pers. (Syn. Pl. 2: 488. 1807), саме ця назва надає епітет для роду, а не Centaurea crupina L. (1753) (див. Ст. 41.2).
Прикл. 10. Базіонімом для Anthemis subg. Ammanthus (Boiss. & Heldr.) R. Fern. (1975) є Ammanthus Boiss. & Heldr. (1849), саме ця назва надає їй епітет.
Прикл. 11. Базіонімом для Ricinocarpaceae Hurus. (in J. Fac. Sci. Univ. Tokyo, ser. 3, Bot., 6: 224. 1954) є Ricinocarpeae Müll.-Arg. (in Bot. Zeitung (Berlin) 22: 324. 1864), але не Ricinocarpos Desf. (1817) (див. Ст. 41.2, а також Ст. 49.2) завдяки якій й була утворена відповідна назва родини та триби.
Примітка 3. Словосполучення "номенклатурна новація", використане у даному Кодексі, стосується усіх категорій: назви нового таксону, нової комбінації, назви у новому ранзі чи назви, яка заміщує іншу раніше опубліковану.
Примітка 4. Нова комбінація може одночасно бути й назвою у новому ранзі (comb. & stat. nov.); номенклатурна новація, що має базіонім, може не бути жодною з вище зазначених.
Прикл. 12. Назва Aloe vera (L.) Burm. f. (1768), заснована на A. perfoliata var. vera L. (Sp. Pl.: 320. 1753), одночасно є як новою комбінацією, так і назвою у новому ранзі.
Прикл. 13. Назва Centaurea jacea subsp. weldeniana (Rchb.) Greuter, “comb. in stat. nov.” (in Willdenowia 33: 55. 2002), заснована на C. weldeniana Rchb. (1831), насправді не була новою комбінацією з огляду на те, що раніше була опублікована назва C. jacea var. weldeniana (Rchb.) Briq. (Monogr. Centaurées Alpes Marit.: 69. 1902); не була вона також і назвою у новому ранзі у зв'язку з існуванням C. amara subsp. weldeniana (Rchb.) Kušan (in Prir. Istraž. Kral. Jugoslavije 20: 29. 1936); незважаючи на усе це вона була номенклатурною новацією.
6.11. Назва, яка заміщує іншу раніше опубліковану (nomen novum, nom. nov.) - це нова назва, заснована на законній чи незаконній іншій раніше опублікованій назві, яка є її синонімом. Синонім, що у даному замінюється, навіть якщо він є законним, не надає кінцевий епітет, назву чи основу для назви, яка її заміщує.
Прикл. 14. Caulerpa pinnata C. Agardh (1817), заснована на незаконній назві Fucus pinnatus L. f. (1782), яка є пізнішим омонімом F. pinnatus Huds. (1762). – Centaurea chartolepis Greuter (2003), заснована на Chartolepis intermedia Boiss. (1856), епітет "intermedia" недоступний для використання у Centaurea з огляду на те, що існує Centaurea intermedia Mutel (1846). – Cyanus segetum Hill (1762), заснований на Centaurea cyanus L. (1753), епітет "cyanus" не має права бути вжитим, оскільки він співпадає з назвою роду Cyanus (Ст. 23.4). – Mycena coccineoides Grgur. (2003), заснована на Omphalina coccinea Murrill (1916), так як M. coccinea (Murrill) Singer (1962) є незаконним пізнішим омонімом M. coccinea (Sowerby) Quél. (1880).

Коментарі:
1. Детальні умови ефективної та валідної публікації будуть детально охарактеризовані пізніше у статтях 29-45.
2. Саме до ізонімів належать такі назви, як Gypsophila stepposa Klokov (у Бот. матер. Герб. Гл. бот. сада, 4: 95. 1923) та Lathyrus sect. Pseudorobus Krytzka (в Укр. ботан. журн. 71(6): 683. 2014), згадані в одному з моїх попередніх повідомлень.
2. Варто підкреслити, що валідність чи невалідність назви та її законність чи незаконність є не зовсім тотожними поняттями. Валідно опубліковані назви можуть бути як законними, так і незаконними. Невалідно опубліковані назви у ботанічній номенклатурі просто відхиляються, для неї не має значення, чи є ці назви законними, чи незаконними. Вірні (правильні) назви таксонів мають бути як валідними, так і законними. Незаконні назви можуть стати законними шляхом їх консервації (про це також мова йтиме далі).
3. Щодо розмежування нових таксонів та нових комбінацій: для комбінації у переважній більшості випадків в оригінальній публікації базіонім вказується у тексті праці шляхом прямого або непрямого посилання (такі випадки ми теж згодом обговоримо).
4. Як бачимо з пункту 7 цієї статті, Кодекс взагалі не допускає вживання номенклатурних комбінацій більше, ніж з двома епітетами; такі назви мають бути виправлені. Про це йдеться й у статті 24.1.
Приклад 1. Я.В. Ролл (у Журн. Інст. бот. ВУАН, 10: 19. 1936) у межах виду Arthrodesmus incus West & G.S. West встановив нову для науки різновидність var. planum var. nov., підпорядкувавши їй також f. scrobiculata f. nov., останній таксон має цитуватися не як Arthrodesmus incus var. planum f. scrobiculata Roll, а як Arthrodesmus incus f. scrobiculata Roll.
5. Дуже показовим є приклад 13, який пояснює той факт, що перенесення таксону з рангу, наприклад, форми у ранг різновидності чи підвиду, не є новою комбінацією. Це ж саме стосується й підрозділів роду.
Приклад 2. Lathyrus sect. Pseudorobus (Czefr.) Krytzka (у Флорологія та фітосозологія, 3-4: 72) "comb. nov.", заснована на Lathyrus subg. Pseudorobus Czefr., насправді є не новою комбінацією, а назвою у новому ранзі (stat. nov.).
6. Для англомовного терміну "replacement name", який відповідає латинському "nomen novum" я використав під час перекладу розгорнуту конструкцію "назва, яка заміщує іншу раніше опубліковану". Російськомовний її аналог - "замещающее название". Вживати термін "заміщуюча назва", на мій погляд, зовсім не варто, виходячи з правил правопису української мови, а "нова назва" (дослівний переклад з латинської мови) традиційно є значно ширшим у таксономії поняттям. Базіонім назви, що заміщує іншу раніше опубліковану, не завжди є незаконним (див. приклад з Centaurea cyanus L.).
Приклад 3. При перенесенні видів, що були описані К. Ліннеєм як Antirrhinum genistifolium L. i A. linaria L. (Sp. Pl. 2: 616. 1753), до складу роду Linaria Mill., їх коректними назвами є Linaria genistifolia (L.) Mill. та L. vulgaris Mill. (Gard. Dict. ed. 8. 1768). У даному випадку перша назва є новою комбінацією (comb. nov.), а друга - назвою, яка заміщує іншу раніше опубліковану (nom. nov.). Назва Linaria linaria не може бути використана, оскільки вона є тавтонімом (див. Ст. 23.4). Але при цьому базіонім - Antirrhinum linaria L. - сам по собі є валідною та законною назвою.

Далі буде...

четвер, 21 липня 2016 р.

Знайомство з кодексом ботанічної номенклатури: І. Преамбула. Принципи

23-29 липня 2017 р. у місті Шеньчжень (Китай) відбудеться ХІХ Міжнародний ботанічний конгрес. Це дуже важлива подія для розвитку ботанічної науки, яка відбувається один раз на шість років, і, очевидно, вона принесе нам у майбутньому декілька номенклатурних нововведень.

Що взагалі таке ботанічна номенклатура і для чого вона потрібна? Номенклатура - це формальний метод присвоєння назв живим істотам. Ботанічна номенклатура є біномінальною (складається з двох частин, перша вказує на рід, друга - на вид рослини) і заснованою на латинській мові, тому вона є універсальною для вживання вченими з усіх країн та континентів. З огляду на те, що рослин на Земній кулі величезна кількість (близько 60 тисяч видів) їх наукові назви мають підлягати чіткій регламентації. Зведенням таких правил і рекомендацій, що регулюють вживання назв вищих рослин, водоростей та грибів, є кодекс ботанічної номенклатури. Внесення змін до цього кодексу та обговорення актуальних питань ботанічної номенклатури і є однією із функцій Міжнародного ботанічного конгресу.

На даний момент чинним є так званий Мельбурнський кодекс - Міжнародний кодекс номенклатури водоростей, грибів та рослин, прийнятий XVIII Міжнародним ботанічним конгресом у м. Мельбурні (Австралія) у 2011 р. Офіційна версія цього кодексу була опублікована у 2012 році англійською мовою:

International Code of Nomenclature for algae, fungi, and plants (Melbourne Code) // Regnum Vegetabile. - 2012. - Vol. 154.

Попередні видання кодексу друкувалися декількома мовами, у тому числі й російською:

Международный кодекс ботанической номенклатуры (Венский кодекс), принятый Семнадцатым международным ботаническим конгрессом, Вена, Австрия, июль 2005 г. / Пер. с англ. - М.-СПб.: Товарищество научных изданий КМК, 2009. - 282 с.
Международный кодекс ботанической номенклатуры (Сент-Луисский кодекс), принятый Шестнадцатым Международным ботаническим конгрессом, Сент-Луис, Миссури, июль-август 1999 г. / Пер. с англ. - СПб.: Изд-во СПХФА, 2001. - 210 с.

На жаль, українською мовою жодне з видань кодексу ніколи раніше не публікувалося. Цим можна, мабуть, частково пояснити той факт, що нині чимало українських ботаніків слабко орієнтуються серед номенклатурних правил і у вживанні латинських назв видів у своїх публікаціях керуються "традиційним" підходом. Часто вони не мають ніякого уявлення про те, що назви, які вони застосовують до тих чи інших видів чи родів, є невалідними і не мають використовуватися. Серйозною проблемою є й те, що номенклатурі майже не вчать в Україні ніде, відомості про ботанічні кодекси і конгреси зовсім відсутні у посібниках для вузів. Тому бажаючим займатися ботанічною номенклатурою у багатьох випадках доводиться освоювати її з нуля самостійно.

У зв'язку з цим вважаю доцільним певну частину повідомлень у своєму блозі приділяти номенклатурним питанням і коротко обговорити зміст чинного Мельбурнського кодексу, зупинитися на окремих його статтях, привести відповідні приклади, що стосуються представників флори України. Гадаю, якщо Вам цікаво ознайомитися з основними номенклатурними правилами, ця інформація буде для Вас корисною.

Перш за все, додатково можу Вам порадити ознайомитися з такими публікаціями:

Тепер пропоную безпосередньо перейти до тексту Міжнародного кодексу номенклатури водоростей, грибів та рослин.
Після титульного аркуша йде Передмова (Preface), написана Джоном МакНіллом та Ніколасом Дж. Турландом. Детально на ній я зупинятися не буду, за своїм змістом вона дуже схожа на передмову до Віденського кодексу (2005 р.), а усі вказані тут нововведення, прийняті на конгресі у м. Мельбурні, будуть у будь-якому випадку далі охарактеризовані.

Далі слідує розділ Ключ до перейменованих Статей, Приміток та Рекомендацій (Key to the re-numbering of Articles, Notes, and Recommendations). З нього ми дізнаємося, що Номенклатурна секція конгресу у Мельбурні доручила редакційному комітетові нового кодексу дещо змінити порядок розташування окремих статей, зробивши викладення матеріалу логічнішим у порівнянні з Віденським кодексом. Текст розділу складається з двох частин: Від Віденського кодексу до Мельбурнського та Від Мельбурнського кодексу до Віденського. Якщо Ви працювали раніше з Віденським кодексом, то зможете завдяки цьому ключу знайти номер відповідної статті у новому кодексі. І навпаки, ознайомившись з текстом котроїсь з статей Мельбурнського кодексу, Ви без проблем зможете знайти її (або вона там наявна, звісно) у Віденському кодексі (для нас це важливо, бо ми можемо за необхідності завжди прочитати дану статтю у його російськомовній версії). Словом "deleted" у першій частині тексту позначені ті Статті, Примітки чи Рекомендації, що були вказані у Віденському кодексі, але були згодом видалені і у нове видання кодексу не потрапили (наприклад, Стаття 1.3, текст якої був змінений, чи Стаття 1, Примітка 1), словом "new" у другій частині - ті нововведення, що зовсім відсутні у тексті Віденського кодексу (шукати їх там сенсу немає).

Після цього йде розділ Важливі дати Кодексу (Important date of the Code). Він містить інформацію про ті дати, що визначають дію специфічних умов кодексу, зазначених в окремих відповідних його статтях; про статті, у тексті яких зазначені дати, які стосуються окремих таксономічних груп (із зазначенням кожної з них: для усіх груп, для водоростей, мохоподібних, викопних рослин, грибів та судинних рослин) та про статті, які визначають дати публікації деяких праць (вони мають значення для встановлення принципу пріоритету).

Наступним є розділ Преамбула (Preamble). Він містить деякі важливі положення, які, на мою думку, варто подати у дослівному перекладі:

1. Біологія потребує чіткої і простої системи номенклатури, що використовувалася б в усіх країнах, охоплюючи, з одного боку, терміни, якими позначаються ранги таксономічних груп чи одиниць, а з іншого боку, наукові назви, що застосовуються до окремих таксономічних груп. Пропозиція дати назву таксономічній групі здійснюється не з метою вказати на її ознаки чи історію, а з метою послатися на неї та підкреслити її таксономічний ранг. Даний Кодекс має на меті забезпечити стабільність у найменуванні таксономічних груп, уникаючи чи обмежуючи використання назв, що можуть спричинити помилку, двозначність чи внесення плутанини у науку. Наступним важливим кроком є уникнення зайвого створення назв. Інші міркування, такі як абсолютна граматична правильність, милозвучність, у більшій чи меншій мірі традиційність вживання, повага до особистостей тощо, незважаючи на їх безперечну значущість, належать до другорядних.

2. Водорості, гриби та рослини належать до організмів, на яких поширюється дія цього Кодексу.

3. Принципи формують основу номенклатурної системи, яку визначає цей Кодекс.

4. Детально розроблені положення поділяються на правила, які подані у Статтях (Ст.) (іноді з уточненням у Примітках), і Рекомендації (Реком.). Приклади (Прикл.) додані до правил та рекомендацій з метою їх пояснення.

5. Метою правил є впорядкування номенклатури минулого та забезпечення її порядку у майбутньому; назви, що протирічать правилам, не можуть бути збережені.

6. Рекомендації містять допоміжний матеріал, їхньою метою є досягнення уніфікації та кращої чіткості, зокрема у майбутній номенклатурі; назви, що протирічать якійсь з Рекомендацій, не можуть бути на цій підставі відхилені, але вони не є прикладами для наслідування.

7. Положення, що регулюють управління цим Кодексом, формуюють його заключну частину (Ч. ІІІ).

8. Положення Кодексу застосовуються до усіх організмів, які традиційно розглядаються як водорості, гриби чи рослини, як викопні, так і невикопні, сключаючи синьо-зелені водорості (Cyanobacteria), хітридієві, ооміцети, слизовики та фотосинтезуючі протисти з таксономічно спорідненими до них нефотосинтезуючими групами організмів (але за виключенням Microsporidia). Положення для назв гібридів наведені у Додатку І.

9. Назви, що були законсервовані чи відхилені, вилучені праці та закріплені рішення (знаю, це виглядає дуже кострубато! - Д.Д.) наведені у Додатках II-VIII.

10. Додатки являють собою невід'ємну частину цього Кодексу, опубліковану або разом з основним текстом, або окремо від нього.

11. Міжнародний кодекс номенклатури культурних рослин, підготовлений Міжнародною комісією з номенклатури культурних рослин, розглядає вживання та утворення назв, що застосовуються до спеціальних категорій організмів у сільському господарстві, лісівництві та садівництві.

12. Достатніми причинами для зміни назви можуть бути лише або вагоміші знання фактів, одержані у результаті компетентного таксономічного дослідження, або необхідність відмовитися від номенклатури, що протирічить правилам.

13. У разі відсутності відповідного правила чи у тому випадку, коли висновки з правил є двозначними, варто слідувати усталеній традиції.

14. Дане видання Кодексу відміняє дію усіх попередніх його видань.

 Після преамбули йде основний текст Кодексу. Він розділений на три частини:
І. Принципи (Principles)
II. Правила та Рекомендації (Rules and Recommendations) - охоплює 62 статті, об'єднані у дев'ять розділів
III. Положення для управління Кодексом (Provisions for the Governance of the Code)

Принципи номенклатури (всього їх шість) у Мельбурнському кодексі сформульовані так:

Принцип I
Номенклатура водоростей, грибів та рослин є незалежною від зоологічної та бактеріологічної номенклатури. Цей Кодекс застосовується в однаковій мірі до назв таксономічних груп, які розглядаються як водорості, гриби чи рослини, незалежно від того яким чином вони трактувалися раніше (див. Преамб. 8).

Принцип II
Вживання назв таксономічних груп визначається шляхом номенклатурних типів.

Принцип III
Номенклатура таксономічних груп заснована на пріоритеті публікації.

Принцип IV
Кожна таксономічна група з певними межами, положенням та рангом може мати лише одну коректну назву, яка є найранішою і відповідає правилам, за виключенням окремих випадків.

Принцип V
Наукові назви таксономічних груп розглядаються як латинські незалежно від їхнього походження.

Принцип VI
Правила номенклатури мають зворотню силу, якщо тільки їх дія не було чітко обмежена.

Оприлюднена версія Мельбурнського кодексу містить також Додаток І. Назви гібридів (Appendix I. Names of hybrids) та Словник (Glossary). Останній пояснює значення термінів, що вживаються у Кодексі. Стосовно інших додатків: у передмові вказано, що вони будуть опубліковані дещо пізніше, як у електронному, так і друкованому вигляді, чого поки не трапилося. Для зручності Ви можете у разі необхідності користуватися додатками до Віденського кодексу, які є у вільному доступі в інтернет-мережі.

Далі буде ...


середу, 20 липня 2016 р.

Вибрані твори: Алексей Скворцов - Гербарий – основа систематической и географической ботаники

Пропоную Вашій увазі досить маловідому статтю Олексія Костянтиновича Скворцова (1920-2008) - видатного російського ботаніка-систематика, автора книги "Гербарий. Руководство по методике и технике" (1977).

Алексей Скворцов Гербарий – основа систематической и географической ботаники
(опубліковано у журналі "Природа", 1973 р., № 9, сс. 2-9)



Гербарий – одно из самых старых орудий биологии. По мере роста и развития древа биологических наук, появления новых отраслей и новых средств исследования значение гербария стало менее заметным, равно как и значение старейших ботанических дисциплин, тесно связанных с гербарием – морфологии, систематики, географии растений. За разросшейся кроной стал мало заметен тот ствол, из которого эта крона выросла. Однако значение этого ствола в общей системе биологических наук не утратилось. Наоборот, сейчас, когда задача сохранения и разумного использования живых ресурсов биосферы становится одной из важнейших задач человечества, естественно и необходимо должно возрасти и внимание к таким отраслям биологии, которые изучают состав живого мира и его распределение по лику Земли. В настоящей статье кратко обрисованы призванные участвовать в решении этой общей задачи старейшие, но не стареющие орудия науки – гербарии.

Из истории гербариев
Первые гербарии возникли вместе с рождением ботаники как науки во второй четверти ХVI в. До той поры ученые Европы довольствовались пересказом, комментированием и компилированием тех знаний о растениях, которые содержались у античных авторов – главным образом Теофраста, Диоскорида и Плиния Старшего – с добавлением сведений, полученных от арабов, а также разных фантастических домыслов. Все это, не исключая и рисунков в средневековых книгах, подавалось без сверки с натурой, без изучения самих растений. В 1530–40-х гг. наступает крутой перелом. Появляются книги, в которых растению изображены с натуры и изображены настолько хорошо, что легко опознаются и теперь. Мы воспроизводим два рисунка из наиболее ранних трудов, которые можно считать провозвестниками научной ботаники – книг Брунфельса и Фукса. На рисунке Брунфельса, в котором мы без труда узнаем лилию-саранку (Lilium martagon L.), совершенно правильно изображены и черепичатое строение луковицы, и специфическое месторасположение, и жилкование листьев, и цветки с характерно отгибающимися долями околоцветника, выдающимися крупными пыльниками и явственно различимым столбиком; несмотря на то что значение тычинок и столбика в те времена было еще совершенно неизвестно, изображены они очень точно. Благодаря появлению этих книг, а затем и ряда других подобных, задача различения и распознавания растений начинает становиться на твердую и надежную почву. Той же цели надежного опознавания растений служили и первые гербарии. Наиболее ранние гербарии, которые дошли до нас или о которых сохранились достоверные документальные сведения, появились в промежутке между 1540 и 1550 гг. Это гербарии итальянца М. Мерини, испанца А. Лагуны, англичан Дж. Фальконера и В. Турнера.
Первые гербарии были небольшие по числу видов и по формату и служили своего рода портативными справочниками, пособиями при определении растений. Но уже итальянец Улиссо Альдрованди (1522–1605), начав собирать гербарий в 1553–1554 гг., к концу жизни смог собрать более 5 тыс. образцов, которые сохранились и поныне. Кроме большого гербария, Альдрованди за свою долгую жизнь создал целый естественноисторический музей – первый такой музей в новой истории – и завещал этот музей городу Болонье. 1560-ми годами датируют также сохранившийся поныне гербарий А. Чезальпино, первого ботаника, пытавшегося создать естественную систему растений. Число гербариев, дошедших до нас от конца ХVI в., довольно значительно. В частности, один такой небольшой гербарий, собранный в Италии Д. Хейлом (D. Heyl), хранится в Московском университете.
 Пока знание морфологии растений и умение различать детали в их строении находились в зачаточном состоянии, хрупкий, часто побуревший или деформированный гербарный образец не имел особых преимуществ перед хорошим рисунком в книге. Однако очень скоро, по мере развития знаний, ботаники начинают понимать преимущества гербария перед любыми описаниями и рисунками. Из заменителя иллюстрированной книги гербарий становится главной основой изучения растений. «Гербарий важнее любого изображения и необходим каждому ботанику», – резюмировал К. Линней («Философия ботаники», § 11, 1751). Соответственно меняется и внешняя форма гербариев: если поначалу растения наклеивались на листы, переплетенные в книгу, то в дальнейшем начинают делать каждый гербарный лист свободным, что сильно облегчает все виды работы с ним. Одновременно все более усиливается практика пополнения гербариев эа счет сборов не только владельца, но и многих других коллекторов. Уже Каспар Баухин, автор одной из важнейших долиннеевских сводок по мировой флоре (С. Bauhin, Pinax theatri botanici, 1623) имел в своем гербарии образцы, полученные не менее чем от 40 коллекторов.
По мере того как увеличивались объемы гербариев и возрастало число работающих с гербариями ботаников, а сама работа их приобретала все более взаимосвязанный, коллективный и преемственный характер, гербарии из личной собственности исследователей переходили в собственность государственную или общественную, становясь основой ботанических научных учреждений. Так возникли важнейшие из ныне существующих гербариев: в 1636 г. – Музея естественной истории в Париже (первоначально «Кабинет» и «сад короля»), в 1753 г. – Британского музея в Лондоне и Естественноисторического музея в Вене, в 1758 г. – Естественноисторического музея в Стокгольме, в 1780 г. – Московского университета, в 1815 г. – Ботанического музея в Далеме (ныне Западный Берлин), в 1823 г. – Ботанического сада (ныне института) в Ленинграде, в 1853 г. – Королевского ботанического сада в Кью близ Лондона, в 1864 г. – Гарвардского университета в Кембридже (США), в 1868 г. – Смитсоновского института (Национальный гербарий) в Вашингтоне, в 1891 г. – Нью-Йоркского ботанического сада и т.д. Но, разумеется, с образованием крупных государственных гербариев значение энергии и инициативы отдельных ученых для дальнейшего развития старых гербариев или для создания новых отнюдь не утратилось. Например, хотя небольшая Дания уже давно имеет обширный первоклассный (сейчас около 2 млн образцов) гербарий в Копенгагене, молодой энергичный профессор К. Ларсен в Орхусе сумел основать в 1963 г. новый гербарий и всего через 10 лет довести число образцов в нем более чем до 200 тыс.
Самой большой ошибкой было бы рассматривать историю развития гербариев как историю простого количественного накопления материалов. Наоборот, решающим и ведущим в этом развитии, от самых первых начатков до сегодняшнего дня, было непрерывное расширение сферы научного использования гербариев и возрастающее понимание их значения и их принципиальной незаменимости для ботанических исследований. Именно этими обстоятельствами обусловливался и количественный рост. В свою очередь, количественный рост позволял ставить качественно новые задачи. Таким образом создалась как, впрочем, и почти во всех отраслях современной науки – своего рода система положительной обратной связи, приносящая крупные научные плоды, но вместе с тем порождающая серьезные организационные проблемы, о которых речь будет идти дальше.
Во времена Линнея гербарный образец документировал собой лишь общий морфологический тип довольно широко понимаемого вида. Для каждого вида Линней считал достаточным иметь один гербарный образец (или очень немного образцов); в мировой флоре он насчитывал около 7 тыс. видов. В первой четверти XIX в. А.П. Декандоль насчитывал уже около 30 тыс. описанных видов растений; общее же число существующих на Земле он оценивал в 100 тыс. Сейчас число видов сосудистых растений определяется, по разным оценкам, в 200–300 тыс.; низших, бессосудистых растений, вероятно, не менее 100 тыс.; еще около 100 тыс. грибов. Названные цифры дают представление о том, какова должна была быть минимальная скорость нарастания гербариев, если они хотели обзавестись хотя бы одним образцом каждого вида. Но с 1820-х и особенно с 1830–40-х годов началось изучение внутривидового морфологического разнообразия, выразившееся в описании многочисленных разновидностей. Это, естественно, потребовало значительного дальнейшего расширения гербарной документации, ибо один образец уже стал недостаточным для того, чтобы полностью представлять морфологию вида.
К середине XIX в. как самостоятельная отрасль ботаники выделилась география растений, основным методом работы которой стало составление карт ареалов. Естественно, что с одним гербарным образцом, представляющим общий морфологический тип вида, да даже и с десятком образцов, представляющим ряд морфологических разновидностей, составителю карты ареала нечего делать. Ему нужно, чтобы в гербарной коллекции имелись образцы из всех основных частей ареала вида. И требования к детальности географической информации продолжают непрерывно возрастать. Например, мы в Европейской части СССР уже хотим знать не только видовой состав флоры каждой административной области, но и то, распространены ли отдельные виды на всей территории той или иной области или же только в некоторых ее частях. Выдвинут и уже начал осуществляться международный1 пpoeкт картирования всех видов (около 20 тыс.) флоры Европы по квадратам со стороной в 50 км. В Европейской части СССР таких квадратов более 2100.
Следовательно, гербарный образец стал носителем не только информации морфологической, но также и информации географической.
После того как в конце XIX – начале ХХ в. стало ясно, что ламаркистские представления о «наследовании приобретенных признаков» несостоятельны и что, следовательно, внутривидовая изменчивость не может быть просто объяснена прямым влиянием среды, возникла проблема изучения внутривидовой генотипической изменчивости и соотношения этой изменчивости с экологическими и географическими факторами. Разработка этой проблемы тоже оказалась необходимо связанной с гербарной документацией. Так гербарный образец оказался еще и носителем генетической информации.
Когда в начале нашего века начали развиваться митогенетические и кариосистематические исследования, поначалу они не сопровождались гербарной документацией. В результате значительная часть полученных данных оказалась полностью обесцененной, так как нельзя было проверить, у каких же именно растений было проведено исследование. Сейчас общепризнано, что каждое определение числа хромосом у какого-либо вида растений должно одновременно сопровождаться депонированием гербарного образца того растения, которое было исследовано. То же относится и к работам по поиску естественных активных веществ, хемосистематике, сравнительной анатомии, интродукции растений и т.п. Один крупный селекционер недавно говорил мне, как он сожалеет, что не сохранил от всех своих скрещиваний и всех этапов отбора надлежащей гербарной документации.
С конца XVIII – начала XIX в. на гербарных этикетках стали довольно точно обозначать место сбора растения. Благодаря этому существует возможность по гербарным материалам устанавливать изменения в составе флоры той или иной страны за последние 1,5–2 века. Оказывается, некоторые виды за это время сократили область своего распространения, а иные, наоборот, завоевали новые территории. Например, в Московской области на рубеже XIX–ХХ в. орхидея Cypripedium guttatum не была исключительной редкостью; теперь же стала таковой — и притом, по-видимому, не только в результате воздействия человека. С другой стороны, уже в послевоенные годы в Московской области появились отсутствовавшие здесь раньше полусорные растения Epilobium pubescens и Оеnоthеrа rubricaulis (причем первое из них стало очень обычным). Так как виды родов Epilobium и Oenothera трудны для распознавания и часто даже опытными ботаниками определяются ошибочно, без гербарной документации любые сведения о появлении вышеназванных пришельцев не могли бы быть достоверными. Таким образом, гербарный экземпляр оказывается еще и документом историческим. И эта роль, по мере изменения природы человеком, очевидно, будет все более возрастать. Некоторые гербарные образцы скоро смогут даже оказаться документами палеоботаническими – последними остатками исчезнувших видов.

Гербарии не стареют морально
По мере того как углубляются наши знания растений, мы в каждом гербарном экземпляре различаем все больше и больше деталей, извлекаем из него все большее количество информации. Собранный в качестве документации для одной работы, гербарный образец в дальнейшем становится исходным материалом еще и для многих других исследований. Работа по принципу расширенного воспроизводства – норма существования научного гербария: каждая связанная с гербарием исследовательская тема должна давать пополнение и увеличение научной ценности коллекций; в свою очередь, рост коллекций должен вести к постановке все более широких и глубоких исследований. Замечательное свойство гербарного образца, отличающее его, например, от лабораторного оборудования, – то, что этот образец практически не стареет морально. Сухие растения, собранные пятьдесят, сто и более лет тому назад руками Палласа, Ледебура, Турчанинова, Пржевальского, Комарова и многих других «стариков», как знаменитых, так и менее славных, но, может быть, не менее преданных ботанике, – не только вызывают в нас благоговейное волнение, когда мы теперь берем их в руки, – эти растения в полной мере продолжают служить науке и будут еще служить неопределенно долго. Образцы, по которым впервые были описаны те или иные виды, сохраняются как эталоны, определяющие правильное применение видовых названий (это так называемые «номенклатурные типы»). По определениям и различным замечаниям наших предшественников, которые мы находим на гербарных этикетках, мы видим, как работала их мысль, и лучше понимаем то, что было ими написано в опубликованных трудах. Во многих случаях, не видя гербарных образцов, нельзя понять и написанного. Таким образом, гербарий – не только собрание растений, но и огромный аккумулятор мысли и труда многих поколений ученых.
Люди, мало соприкасавшиеся с гербарным делом, нередко спрашивают: а не слишком ли старомодно это учреждение – гербарий – для нашей эпохи бурного научно-технического прогресса? Не пора ли заменить пропахшие нафталином и вековой пылью склады сухой травы элегантными и компактными, модерного дизайна компьютерами? Надеюсь, из изложенного читателю ясно, что сделать этого нельзя. Гербарный образец всегда дает нам возможность как проверять старую информацию, так и извлекать в дальнейшем – из этого же образца – все новую и новую. Компьютер ни на то, ни на другое не способен. Если мы определим растение ошибочно и заложим эту ошибку в компьютер, не сохранив гербарного образца, то ни исправить ее, ни даже обнаружить ее мы никогда не сможем. Отказавшись от гербария в пользу компьютера, мы только в техническом отношении оказались бы на уровне конца ХХ в.; в научно-методологическом же отношении мы вернулись бы к XVI в. Компьютер может играть по отношению к гербарию только подсобную, но никак не главенствующую роль.
С той самой поры как гербарий стал главной основой работы по систематике растений, т. е. уже в течение двух веков, систематикам приходится слышать колкие замечания о том, что они-де отгородились от живой природы и высохли сами как их растения; что изучать систематику по сухим образцам нельзя, уже хотя бы потому, что при этом якобы невозможно учесть влияние среды на растения, и т.д. Подобные упреки проистекают из элементарной неосведомленности. За очень редкими исключениями, систематики не только изучают готовые гербарные образцы, но и сами их собирают. И собирают не бездумно и автоматически, как роботы, а всегда в процессе активного наблюдения и анализа живой природы. Это дает систематику знакомство с поведением сотен и тысяч видов в сотнях и тысячах разных природных ситуаций, т. е. такой запас наблюдений над отношением растений к среде, какого нет и быть не может у экспериментатора, всю жизнь изучающего действие немногих факторов на немногие виды растений. Разумеется, успешно работать в области систематики (особенно видовой) может лишь исследователь, который активно владеет подобным запасом наблюдений и который понимает природу растений настолько, чтобы по гербарному образцу быстро и с высокой степенью достоверности уметь заключить, что в этом образце принадлежит генотипу, а что обязано влиянию каких-либо необычных внешних обстоятельств. Работа на живых растениях, хотя и всегда желательна в систематике, тем не менее настолько подвержена различным ограничивающим обстоятельствам, связана с такой затратой средств и времени, что лишь в некоторых специальных аспектах и частных случаях может оказаться более эффективной, нежели работа с гербарием.
Несмотря на огромное расширение арсенала методов ботанической систематики – использование цитологии, генетики, химии, счетных машин и т.п. – нет сомнений в том, что главной основой и опорой работ по ботанической систематике в предвидимом будущем по-прежнему останется гербарий. Не случайно в недавно вышедшем сборнике, посвященном современным методам систематики, три первых статьи посвящены гербариям2.


Современные тенденции развития гербариев
Каково же современное состояние гербарного дела, каковы новейшие события в жизни гербариев, тенденции их развития, их нужды и трудности?
Во всем мире сейчас существует 15–20 гербариев, которые можно назвать крупными, или перворазрядными. Они имеют по 2–5 млн образцов, большие специальные библиотеки и регулярно публикуют значительный объем научных трудов. Это гербарии Королевского ботанического сада в Кью (под Лондоном), Британского музея (тоже в Лондоне), Нью-Йоркского и Женевского ботанических садов, Гарвардского университета в Кембридже (США), Музеев естественной истории в Париже, Стокгольме и Вене, Национальный гербарий США в Вашингтоне и еще некоторые другие зарубежные гербарии. У нас к этой группе принадлежит гербарий Ботанического института АН СССР в Ленинграде, фонды которого приближаются к 5 млн образцов. На базе этого гербария в 1930–60-х годах был создан капитальный, получивший широкое мировое признание труд – 30-томная «Флора СССР»; общее же число крупных и малых работ, выполненных целиком или частично на материалах этого гербария, трудно даже подсчитать. Сотни специалистов из других отечественных и зарубежных учреждений ежегодно посещают этот гербарий для справок и для проведения работы.
 Гербарии, имеющие в своих фондах от 200 тыс. до 1,5–2 млн образцов, можно относить к среднему калибру. Не будучи ведущими учреждениями мирового ранга, такие гербарии тем не менее чрезвычайно важны не только в региональном, но и в общегосударственном масштабе, У нас в СССР важнейшие гербарии средней группы находятся в Киеве (Институт ботаники АН УССР, более 1 млн образцов), Ташкенте (Университет, около 500 тыс.), Томске (Университет, около 400 тыс.), Москве (Университет, около 400 тыс.), Тбилиси (Институт ботаники АН ГрузССР, около 300 тыс. образцов). Эта группа, вероятно, скоро пополнится и еще несколькими, сейчас быстро растущими гербариями (так, например, в Алма-Ате, Ереване, Баку, Главном ботаническом саду в Москве и др.).
Гербарии, имеющие меньше 150-200 тыс. листов, уже не могут служить достаточной базой для широких, соответствующих современным требованиям, работ по систематике, но они крайне нужны и ценны как региональные центры флористических исследований и документации. Такие важнейшие ботанические труды, как республиканские и региональные «флоры» («Флора Крыма», «Флора Азербайджана», «Флора Литвы», «Флора Эстонии» и др.), создавались преимущественно на основе именно этих – малых, по нашей классификации, – региональных гербариев.
Нижнего предела размеров гербария, за которым можно было бы считать коллекцию ненужной и бесполезной, не существует. Любая гербарная коллекция имеет ценность, если она надлежащим образом собрана, оформлена и доступна для научного использования всем, кто бы в ней мог иметь нужду. Коллекции же, которые почему-либо недоступны для специалистов, – это, конечно, мертвый капитал.
Наиболее характерная черта современности в гербарном деле – все более широкое развитие взаимопомощи и сотрудничества не только в рамках отдельных стран, но и в плане международном. Мы все более проникаемся сознанием того, что каждый гербарий, вне зависимости от его ведомственной подчиненности, является звеном единого гербарного содружества, единой системой ботанической документации, что его фонды являются общим достоянием науки и что ответственность за их сохранность, развитие и использование – это не административная отчетность перед начальством, а моральный долг и моральная ответственность перед наукой и обществом. Сейчас практически ни один гербарий не отказывает никому в возможности ознакомиться с его материалами, Обычной стала высылка подчас даже крупных и ценных партий гербарных образцов, для исследования коллегам в других городах и странах, даже за океан. Целый ряд крупных флористических работ ведется на основе международного сотрудничества гербариев (например, «Флора Европы», «Ареалы растений европейской флоры», «Флора Ирана» и т.п.). На основе сотрудничества отечественных гербариев подготавливается большая коллективная «Флора Европейской части СССР». Общение между гербариями облегчается наличием международного справочника («Index Неrbаriorum, 4 изд., 1964; в текущем году должно появиться 5 издание). Справочник по гербариям СССР подготовлен И. Т. Васильченко и, надо надеяться, будет скоро издан. Существуют также разного типа справочники и путеводители по отдельным крупным гербариям, ориентирующие в составе коллекций и облегчающие пользование ими.
Как долго будет продолжаться рост гербариев? Не подошли ли мы к моменту, когда пора сказать: «Хватит! Уже собрано все, что заслуживает быть собранным!». Нетрудно видеть, что прогноз в отношении гербария целиком зависит от прогноза в отношении тех отраслей ботаники, которые так или иначе нуждаются в гербарии. Исчерпана ли каждая из тех проблем, ради которых собирался и собирается гербарий? И исчерпан ли сам круг возможных проблем, которые могут нуждаться в гербарии? Очевидно, на оба вопроса ответ может быть только отрицательным. Что касается круга проблем, то мы уже видели, что начиная с самого момента появления гербариев он непрерывно расширялся и нет причин думать, что это расширение закончилось. Не прекратится, конечно, и развитие каждой отдельной проблемы. Взглянем для примера только на одну – пожалуй, самую простую проблему – флористику, т. е. учет географического распространения видов.
На этикетках гербарных образцов XVIII в., а отчасти еще и начала XIX в., место сбора растения указывалось обычно в очень общей форме: «Сибирь», «Кавказ», «Индия», «Северная Америка». Поверхность нашей планеты еще казалась бесконечно большой, а обследованные ботаниками территории по сравнению с ней исчезающе малыми – поэтому какой мог быть смысл указывать точные пункты местонахождений? Если же мы обратимся к современности картина окажется резко отличной. Теперь наше сознание пронизано мыслью об ограниченности нашей планеты и ее живых ресурсов, об необходимости их точного учета и максимального сбережения. Соответственно изменились и требования к флористике. Так, в «Атласе британской флоры», вышедшем в 1962 г.3, за единицу ботанического обследования взята территория квадратов размером 10 × 10 км. Достигнут предел детальности флористического учета? – Оказывается, нет: в 1972 г. появляется «флора» графства Уорикшир, где для площади в 2,5 тыс. км2 (т. е. примерно 25 квадратов вышеупомянутого «Атласа») учтено 175 тыс. отдельных местонахождений растений; при обработке такого материала уже не удалось обойтись без компьютера4. Бельгийские ботаники выпускают атлас бельгийской флоры, где учет проведен по квадратам 4 × 4 км5, Нам, обладателям просторов в миллионы квадратных километров, такая детальность кажется сейчас ненужной и даже несколько смешной. Однако англичанам и бельгийцам, в их небольших странах, видно, уже не до смеха. Но, если поглядеть хорошенько, разве нет уже и у нас районов, где надо учитывать флору столь же тщательно? А пока что даже такие крупные территории, как области Европейской части РСФСР, в большинстве своем еще не имеют полной и современной флористической инвентаризации: детальные флористические исследования еще и теперь могут выявить десятки видов высших растений, ранее в данной области не отмеченных. Например, недавно А. Д. Михеев6 пополнил список флоры Ульяновской области 68 видами; автор этих строк7 список Волгоградской области – 40 видами; во флоре Московской области, хотя она и изучена гораздо лучше других, исследованиями автора8 установлено наличие еще 12 новых – заносных, но прочно вошедших в местную флору видов. Это все речь о сосудистых растениях. – А что же сказать, например, о мхах, флора которых вообще изучена крайне слабо!
Говорить, что флористике угрожает исчерпание, следовательно, не приходится.

Проблемы хранения фондов и подготовки кадров
Наряду со значительным прогрессом, в гербарном деле нарастают и определенные трудности. Важнейшие из них две: проблемы хранения фондов и проблема кадров. Как уже было отмечено выше, с течением времени возрастает информационная ценность каждого гербарного образца. Если, скажем, за 50 лет количественный состав гербария увеличится вдвое, то научная его ценность возрастет вчетверо. Поэтому ценность таких гербариев, как, например, в ботанических институтах в Ленинграде или в Киеве, просто неизмерима, и в случае утраты она никакими средствами не сможет быть восстановлена. Условия же хранения этих ценностей остаются на уровне полувековой или даже вековой давности; резервы емкостей исчерпаны, и нормального пополнения новыми поступлениями не происходит (а такой гербарий, как ленинградский, должен пополняться – судя по другим гербариям такого же ранга – примерно на 50 тыс. листов в год). В результате коллекции начинают отставать по новизне и полноте, страдают от пыли и насекомых, преждевременно разрушаются от нерегулируемого режима температуры и влажности, от тесноты и неудобства пользования. За последние 10 лет ряд крупных мировых гербариев перешел в новые современные хранилища (Женева, Вашингтон, Эдинбург; в процессе перехода гербарий Кью; проектируют новые хранилища Нью-Йорк и Копенгаген). Основные современные требования к гербарному хранилищу: герметичность шкафов, возможность а любое время безопасной для людей дезинсекции, разобщение хранилища от рабочих помещений, регулирование температуры и влажности. Несомненно, назрела необходимость постройки современного хранилища, с необходимым резервом емкости, и для нашего центрального гербария в Ленинграде.
Проблемы несовершенства условий хранения и дефицита емкостей остры и в большинстве других наших гербариев. Особенно трудно небольшим учреждениям – кафедрам областных вузов, краеведческим музеям и т.п., – которые должны бы были вносить гораздо более существенный вклад в увеличение общегосударственного гербарного фонда и делать для изучения своей местной флоры значительно больше, чем делают сейчас. Впрочем, здесь часто первопричина трудностей не столько материального, сколько морально-психологического порядка. Во-первых, это то, что можно было бы назвать гипнозом компьютера: получить большие деньги на покупку ЭВМ, даже если она потом состарится без работы, иногда бывает легче, чем небольшие – на приобретение («фи, какая старомодность!») гербарных шкафов или на устройство фотолаборатории9. Во-вторых, к сожалению, иногда и в местных энтузиастах флористики и гербарного дела коренится зло, которое может свести на нет все их усилия и достижения: зло это – изоляционизм, недопонимание того, что небольшой местный гербарий только тогда силен и ценен, когда он мыслится как часть единой гербарной системы, когда даже само его оформление сделано в расчете на включение этой коллекции в общий научный оборот. Если же этого нет, если гербарий не доступен для пользования никому, кроме его создателя, если этикетки никто не может расшифровать, – такой гербарий неизбежно будет обречен на деградацию, забвение и гибель.
В росте средних и мелких гербариев мы очень нуждаемся, ибо в общесоюзном масштабе наши гербарные фонды еще недостаточно велики. Если сложить их все вместе, то на душу населения придется всего около 0,04–0,05 гербарного образца. Может быть, нам и нет необходимости непременно равняться на некоторые небольшие страны, где гербарное дело по давней традиции пользуется особым вниманием и где на душу населения приходится по 0,5–1 гербарного образца (как в Швеции, Швейцарии, Финляндии), но все же 0,05 – слишком мала; если же отнести число накопленных гербарных образцов к площади нашей страны, то недостаточность гербарного фонда станет еще яснее.
Остра и проблема гербарных кадров. Использование богатства и разнообразия растительного мира никто не считает устаревшей идеей и никто не хочет от нее отказываться; наоборот, на растительный мир планеты взваливается все более и более тяжелая нагрузка. И тем не менее нет недостатка в «передовых» голосах, утверждающих, что изучение многообразия растительного мира и его распределения по лику Земли – это занятия совершенно устаревшие и отжившие, ибо они возникли еще задолго до эры ДНК и ЭВМ.
Хотя постоянно нарастающий интерес систематиков к ДНК и ЭВМ и удачное изобретение словечка «биосистематика» несколько облегчают положение систематики, а флористика несколько поддерживается поисками лекарственных растений и природных химических соединений, в целом все же обстановка не очень благоприятна для роста высококвалифицированных гербарных кадров, Перед лицом нарастающей, как снежный ком, проблемы сохранения живых ресурсов биосферы это положение не может не вызывать тревоги: мы не должны оказаться без людей, способных квалифицированно ориентироваться в многообразии растительного мира. Следовательно, совершенно необходимо, чтобы гербарии получили больше внимания и поддержки со стороны общественности и органов, руководящих организацией науки.

УДК 582:001.4


1Кроме того, cyщеcтвуют еще и многие другие, более детальные проекты картирования флоры различных стран Европы, а также и различные схемы картирования флоры других континентов. Литературу по этому поводу см. в заметке Х. Тралау и А. К. Скворцова. «Ботан. журн.», т. 58, 1973, № 2.
2А. Cronquist, J. Р. М. Вrеnаn, J. МсNeill. The continuing role of herbarium in modern taxonomic research. Modern methods in plant taxonоmу (ed. V. Н. Heywood). L. – N. Y., 1968.
3Atlas of the British Flоrа, editors F. Н. Perring and S. М. Walters. Edinburgh – L., 1962.
4D. А. Cadbury, J. G. Hawkes. А computer mapped flora. А study of the county of Warwickshire. L. – N. Y., 1971.
5Е. vаn Rоmраеу, L. Delvоsаllе. Atlas de la flora Belge et Luxembourgeoise. Bruxelles, 1972.
6«Ботан. журн», т. 53, 1968, № 5.
7«Тр. ботан. сада МГУ», 1971, вып. 7.
8«Бюлл. Главн. ботан. сада АН СССР», 1973, вып. 87, 88, 90.
9О гипнозе моды см. С. Каlkmаn. Keeping up with the Joneses. «Тахоn», v. 15, 1966, N 5.

Рекомендуемая литература
Е. М. Лавренко, А. К. Скворцов, А. Л. Тахтаджян, В. Н. Тихомиров, Б. А. Юрцев. ГЕРБАРИИ: ЗНАЧЕНИЕ ДЛЯ ОБЩЕСТВА, СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ, ПЕРСПЕКТИВЫ. «Известия АН СССР, сер. биол.», 1973, № 1.

С. Ю. Липшиц, И. Т. Васильченко. ЦЕНТРАЛЬНЫЙ ГЕРБАРИЙ СССР. Л., «Наука», 1968.

А. К. Скворцов, Г. М. Проскурякова. ГЕРБАРИЙ ГЛАВНОГО БОТАНИЧЕСКОГО САДА АН СССР. «Ботанический журнал», 1973, № 1.

J. H. Веаmаn, R. С. Rollins, А. Н. Smith. ТНЕ HERBARIUM IN ТНЕ MODERN UNIVERSITY. «Тахоn», 1965, N 14.

INDEX HERBARIORUМ (compiled by J. Lanjouw and F. А. Stafleu), 5 ed. Utrecht, 1964.

S. G. Shetler. ТНЕ HERBARIUM: PAST, PRESENT, AND FUTURE. «Proceed. Biol.
Soc.», v. 82, 1969 (Washington).


понеділок, 18 липня 2016 р.

Козо-Полянський був правий. Зустрічайте новий рід - Silphiodaucus (Apiaceae)

Вийшла друком така стаття:

Banasiak L., Wojewodzka A., Baczynski J., Reduron J.-P., Piwczynski M., Kurzyna-Mlynik R., Gutaker R., Czarnocka-Cieciura A., Kosmala-Grzechnik S., Spalik K. Phylogeny of Apiaceae subtribe Daucinae and the taxonomic delineation of its genera // Taxon. - 2016. - Vol. 65, № 3. - Р. 563-585.

Зонтичні (Apiaceae) є гарним прикладом родини, у якій чудово працює концепція так званих "дрібних" родів. Переважна більшість родів цієї родини, що представлені у флорі України, містять невелику кількість видів (від одного до п'яти). Виключеннями з цього правила є лише роди ласкавець (Bupleurum L.; близько 15 видів у нашій флорі), що легко відрізняється цілісними листками, ломикамінь (Pimpinella L. - 6-8 видів), жабриця (Seseli L.; 9 видів), ториліс (Torilis Adans.; 6 видів) та борщівник (Heracleum L.; 6-9 видів). Ще у наших визначниках був рід смовдь (Peucedanum L.), теж досить багатий видами, але згодом з нього були виділені окремі самостійні роди Oreoselinum Mill., Xanthoselinum Schur, Cervaria Wolf, Dichoropetalum Fenzl тощо.

Взагалі ті, хто слідкує за таксономією видів, часто помічають, що звичні назви як видів, так і таксонів вищих рангів (родів і навіть родин), вказані у відомих нам визначниках чи конспектах флор у різних групах регулярно змінюються. Чому так відбувається?

Спільність походження є дуже важливою ознакою при виділенні таксонів вищих рангів. При дослідженнях таксономії родів і родин нині часто проводяться молекулярно-філогенетичні дослідження і кладистичний аналіз їхніх результатів. Побудова кладограм дозволяє нам оцінити ступінь спорідненості видів як безпосередньо між собою, так і у межах даного роду чи родини. Нерідко при цьому трапляється так, що рід, який ми вважали "гарним" та добре відмежованим за морфологічними ознаками від інших, виявляється насправді збірним - таким, що містить декілька еволюційних ліній, його види розташовані у різних частинах кладограми, на основі чого можна стверджувати, що вони походять не від одного спільного предка, а від декількох різних. Такий рід у таксономії називають поліфілетичним. Сучасна таксономія уникає використання поліфілетичних родів взагалі, оскільки об'єднання в один рід видів, що походять від різних предків, є методологічно некоректним. З цим, думаю, варто беззаперечно погодитися.

Протилежним поняттям до поліфілії є монофілія. Монофілетичним є той таксон, що охоплює лише одну еволюційну лінію, тобто одного предка та усіх його нащадків. В ідеалі, усі таксономічні групи мають бути монофілетичними, тому основним завданням систематики нині є пошук поліфілетичних груп та їх ревізія.

Згадана ж на початку цього повідомлення стаття дев'яти польських та одного французського вчених присвячена дослідженню молекулярної філогенії підтриби Daucinae родини Apiaceae. Було досліджено 260 зразків 81 виду цієї підтриби, до складу якої входять роди, що є близько спорідненими з родом морква (Daucus L.). Серед тих видів, що представлені у флорі України, до аналізу були залучені Daucus carota L., Laserpitium hispidum M. Bieb., L. knapfii Crantz, L. latifolium L., L. prutenicum L., Orlaya daucoides (L.) Greuter, O. grandiflora (L.) Hoffm., Laser trilobium (L.) Borkh. ex G. Gaertn. et al.

Результати Ви можете переглянути на кладограмах у тексті даної статті або на малюнку:
Думаю, Вам помітно, що з наших представників, які підкреслені, лише Orlaya є "гарним" чітко виокремленим родом. Рід Daucus, куди входить наша морква, є значною мірою збірним, задля його збереження у більш-менш традиційному сенсі він має розглядатися у ширшому обсязі і включати, наприклад, також роди Tornabenea Parl. ex Webb. і Agrocharis Hochst.

Рід Laserpitium у традиційному розумінні "розпався" на декілька клад. З них нас цікавлять дві групи, що охоплюють представників нашої флори. Перша, включаючи L. prutenicum і L. hispidus, є близькою за походженням до роду Daucus і розташована безпосередньо під цим родом, а інша, що включає L. latifolium і L. knapfii, є значно відокремленішою. Це свідчить про різне походження даних двох пар видів, представлених у нашій флорі. Оскільки типом роду Laserpitium є Laserpitium gallicum L. (позначено на малюнку фіолетовим кольором), то назва роду обов'язково має бути збережена саме за цим видом. Виходячи з цього, назву Laserpitium можна вживати тільки до видів другої групи, що є близько спорідненими з L. gallicum - L. latifolium та L. knapfii з тих видів цього роду, що зростають в Україні. Таким чином, рід Laserpitium за представленими згаданими авторами результатами є поліфілетичним, види, що нині розглядаються у його складі, мають різне походження. З метою уникнення поліфілії та збереження чистоти класифікації представники роду Laserpitium, що належать до інших еволюційних ліній у порівнянні з тією групою видів, що містить тип даного роду, мають бути перенесені до складу інших родів.

У зв'язку з цим автори запропонували виділити як самостійний рід Silphiodaucus (Koso-Pol.) Spalik et al. та помістити Laserpitium prutenicum та L. hispidum у цей рід, що й було зроблено. Вони пропонують тепер вживати назви Silphiodaucus prutenicus (L.) Spalik et al. i Silphiodaucus hispidus (M. Bieb.) Spalik et al. Згаданий рід базується на Daucus sect. Silphiodaucus, описаній видатним російським вченим Борисом Козо-Полянським (1890-1957). Базуючись на вивченні особливостей морфології та анатомії плодів зонтичних, Козо-Полянський розробив власну класифікацію родини Apiaceae і, що цікаво, включив до складу роду Daucus види, які згодом у більшості "флор" будуть вказуватися під назвами Laserpitium prutenicum i L. hispidum.
Результати молекулярно-філогенетичних досліджень цілком підтверджують правоту вченого. Більше того, зауважу на те, що результати кладистичного аналізу (як в цьому, так і у багатьох інших випадках), Ви маєте право інтерпретувати самостійно. Не буде помилкою, наприклад, взагалі включити рід Silphiodaucus до складу роду Daucus sensu lato (як це зрештою зробив Козо-Полянський) і присвоїти цій групі, скажімо, лише ранг підроду. Але тоді у даному роді можна виділити лише один інший підрід - Daucus, який відповідатиме за обсягом Daucus-кладі, охарактеризованій у даній статті. У складі підроду Daucus можна відповідно виділити низку секцій та рядів, включаючи до складу цих таксонів ті окремі групи, що виділилися на кладограмі у межах даної Daucus-клади.

суботу, 9 липня 2016 р.

Альгологічні розвідки: Чи вдасться зберегти назву Lagerheimia (De Toni) Chodat?

Вирішив опублікувати детальний приклад розслідування Ботанічного Блогу. Тим паче усі ці матеріали вже опубліковані у вигляді коротеньких заміток у журналі Taxon:

Davydov D.A., Berezovska V.Yu. Proposal to conserve the name Lagerheimia (De Toni) Chodat (Chlorophyta: Oocystaceae) against Lagerheima Sacc. (Ascomycota:Helotiaceae) // Taxon. - 2016. - Vol. 65, № 3. - P. 630-631.
Davydov D.A., Berezovska V.Yu. Request for a binding decision on whether Lagerheima Sacc. (Ascomycota: Helotiaceae) and Lagerheimia (De Toni) Chodat (Chlorophyta: Oocystaceae) are sufficiently alike to be confused // Taxon. - 2016. - Vol. 65, № 3. - P. 640-641.

Склалася досить непроста ситуація: існує значна ймовірність того, що рід зелених водоростей Lagerheimia (De Toni) Chodat, назва якого є дуже широко вживаною у багатьох сучасних працях (у тому числі, наприклад, у третьому томі видання "Algae of Ukraine"), може розглядатися як невалідна. Справа у тому, що існує вірно оприлюднена раніше родова назва Lagerheima Sacc., яка стосується грибів-аскоміцетів, поширених переважно у Латинській Америці, Африці та Південно-Східній Азії.

Вся історія розпочалася 30 червня 1892 року, коли вийшов друком десятий том фундаментальної праці "Sylloge Fungorum" італійського міколога П'єра Саккардо. У цій праці на сторінці 55 автор описує новий для науки рід Lagerheima Sacc., давши йому назву на пошану шведського вченого Нільса Густафа Лагерхейма (1860-1926), який на той час працював професором ботаніки та директором ботанічного саду в Університеті міста Кіто у Еквадорі та проводив вивчення грибів Південної Америки.
До складу нововстановленого роду Lagerheima Саккардо включив, як бачимо, два види, що раніше належали до роду Patinella, здійснивши, таким чином, дві нові для науки номенклатурні комбінації: він оприлюднив назви Lagerheima sphaerospora (Berk. et M.A. Curtis) Sacc. і Lagerheimia carterii (Berk.) Sacc. Тип роду він не виділив, обидва вказані види є синтипами. Лектотип роду Lagerheima був виділений дещо пізніше, у другому виданні праці "The Genera of Fungi" Фредеріка Клементса і Корнеліуса Шиера (1931 р.). Вони цілком очікувано обрали за тип L. sphaerospora - вид, вказаний Саккардо першим.
Зверніть увагу на те, що Клементс і Шиер вперше вжили більш зручний стилістично варіант написання цього роду: не Lagerheima Sacc. (як в оригінальному діагнозі), а Lagerheimia Sacc.!

Але це ми вже забігли дещо наперед. Через три роки після праці Саккардо, у квітні 1895 р., з'явилася стаття швейцарського ботаніка Робера Шоди під назвою "Sur la genre Lagerheimia". У ній він обгрунтував виділення раніше описаного підроду Oocystis subg. Lagerheimia De Toni у окремий самостійний рід зелених водоростей. Думаю, можна однозначно стверджувати про те, що робота Саккардо була Шоді невідома і він зовсім не знав про нещодавно встановлений рід грибів з дуже схожою назвою.
Часто у сучасних працях (наприклад, у тому ж таки третьому томі "Algae of Ukraine") рід Lagerheimia наводиться тільки з авторством Шоди, без вказівки на Де Тоні. Але це є помилкою - у протолозі чітко вказано, що Oocystis subgenus Lagerheimia De Toni є базіонімом для нової комбінації.
Що таке взагалі Oocystis subg. Lagerheimia? Дивимося перший том праці "Sylloge Algarum" Джованні Де Тоні (1889 р.).

Тепер постає питання: що є типом роду Lagerheimia (De Toni) Chodat? Почнемо з кінця. Якщо зазирнемо у працю Еберхарда Хегевальда і Пауля Сільви під назвою "Annotated catalogue of Scenedesmus and nomenclaturally related genera, including original descriptions and figures", то з'ясуємо, що згадані автори вважають типом роду Lagerheimia genevensis Chodat.
Але чи так це насправді? У Шоди наведено два види у протолозі - Lagerheimia genevensis Chodat i L. ciliata (Lagerh.) Chodat. Але вони насправді не є синтипами. Вони могли б бути ними, але тільки в тому випадку, коли встановлений Шодою рід був би новим таксоном, а не новою комбінацією. Стаття 7.3 Міжнародного кодексу номенклатури водоростей, грибів та рослин говорить нам, що нова комбінація чи нова назва типіфікуються типом базіоніму, навіть у тому випадку, якщо він зараз вживається помилково для цього таксону і не входить до його складу. Тому типом роду Lagerheimia автоматично має бути тип підроду Oocystis subg. Lagerheimia. Що є типом цього підроду? Його автентичний матеріал, за Де Тоні, включає два види: Oocystis ciliata Lagerh. (з двома різновидностями - var. ciliata i var. amphitricha Lagerh.) та Oocystis setigera Archer. До першого виду питань немає (див, наприклад, тут), а от інший вид - O. setigera - є лише "голою назвою", яка так і не була валідно оприлюднена. Тому типом таксону Oocystis subgenus Lagerheimia De Toni i, відповідно, типом роду Lagerheimia (De Toni) Chodat є саме Lagerheimia ciliata (Lagerh.) Chodat, а не L. genevensis Chodat.

Чому я акцентую таку увагу на тому, який рід є типовим для Lagerheimia (De Toni) Chodat? А ось чому: у 1898 році вийшла друком стаття німецького фіколога Ернста Леммерманна "Beitrage zur Kenntnis der Planktonalgen", у якій описано з-поміж кількох інших новий для науки рід Chodatella Lemmerm. Автор, зробивши таксономічну ревізію, включив до складу роду Lagerheimia (De Toni) Chodat лише три види - L. genevense Chodat, L. wratislavensis Schroeder та новоописаний L. subglobosa Lemmerm., по суті, дійсно "типіфікувавши" рід Lagerheimia видом L. genevensis Chodat, як вказують вище Хегевальд та Сільва. Однак ця типіфікація є невалідною, вона не відповідає вимогам статті 7.10 Міжнародного кодексу номенклатури водоростей, грибів та рослин (елемент, що типіфікується, має бути вказаний ясно і чітко з використанням слова "тип" ("typus") чи його еквівалента). А вид Lagerheimia ciliata (Lagerh.) Chodat Леммерманн включив разом ще з п'ятьма іншими видами до складу нового для науки роду Chodatella.

У даному випадку вступає у дію стаття 52 Міжнародного кодексу номенклатури, яка вказує на те, що назва таксону є незаконною, якщо при її оприлюденні вона містила тип раніше опублікованої законної назви. Таким чином, не знаючи той факт, що Lagerheimia ciliata має вважатися типом роду Lagerheimia, Леммерманн опублікував свій рід Chodatella валідно, але ця назва зараз не може бути прийнятою, оскільки є незаконною.

Звичайно у той час ніхто про подібні ньюанси й здогадуватися не міг, але варто зазначити, що точка зору Леммерманна не була одноголосно підтримана іншими дослідниками. Серед тих, хто розділили його погляди, визнавши як самостійні роди Lagerheimia і Chodatella, були, наприклад,  австрієць Йозеф Брюннталер, що опрацьовував зелені водорості для п'ятого тому видання "Süßwasserflora Deutschlands, Österreichs und der Schweiz" Адольфа Пашера (1915 р.) та британець Фелікс Фрітч, автор двотомника "The structure and reproduction of algae" (перший том з'явився у 1935 р.). Багато інших авторів вважали відокремлення роду Chodatella недостатньо обгрунтованим. Серед них, зокрема, були автралійський фіколог Джордж Плейфейр (який вперше, між іншим, наголосив на тому, що типом роду Lagerheimia насправді є не L. genevensis, а саме L. ciliata) та норвезький ботанік Хенрік Прінтц, що опрацьовував зелені водорості для видання "Die Natürlichen Pflanzenfamilien" Адольфа Енглера і Карла Прантля.
Не прийняв рід Chodatella і видатний вітчизняний альголог Олександр Коршиков під час роботи над "Визначником прісноводних водоростей Української РСР" (відповідний випуск 5 за його авторством вийшов друком у 1953 р., вже після смерті вченого).
У 1940 році голландський міколог Карел Бернард Будейн, що працював тривалий час в Індонезії, опублікував працю "The Mycetozoa, fungi and lichens of the Krakatau group". У ній він описав новий для науки вид аксоміцетів Lagerheima melanochlora Boedijn і вперше звернув увагу на те, що існує два самостійні і незалежні роди: Lagerheima Sacc. у грибів та Lagerheimia (De Toni) Chodat у водоростей. Він прийняв їх за омоніми і, з огляду на те, що рід зелених водоростей був оприлюднений пізніше, запропонував замість назви Шоди вживати нову назву - Lagerheimiella Boedijn. Але при цьому він не наважився зробити жодних нових номенклатурних комбінацій з цією назвою, оскільки сам займався тільки таксономією грибів. Дещо згодом китайський ботанік Лі у спеціальній статті "The algal genus Lagerheimia Chodat" (1948 р.) підтримав позицію Будейна щодо омонімії цих двох родів, але наголосив на тому, що вводити нову назву Lagerheimiella сенсу немає, виходячи з того, що вже існує валідно опублікована (як в той час вважалося!) назва Chodatella Lemmerm. (Лі, як бачимо, був прихильником широкого розуміння роду Lagerheimia (De Toni) Chodat). Він зробив низку відповідних номенклатурних комбінацій, перемістивши усі відомі на той час види роду Lagerheimia до складу роду Chodatella. Думку Лі підтримали такі авторитетні альгологи, як Гілберт Морган Сміт та П'єр Бурреллі, які у своїх працях "Fresh-Water Algae of the United States" (1950 р., друге видання) та "Les Algues d'eau Douce" (1966 р.) відповідно вказали назву Chodatella замість Lagerheimia. Однак у 1956 році латвійсько-шведський ботанік Генріх Скуя у своїй праці "Taxonomische und biologische Studien über das Phytoplankton schwedischer Binnengewässer" наголосив, що роди Lagerheima Sacc. і Lagerheimia (De Toni) Chodat не є омонімами, оскільки вони все ж відрізняються орфографічно, а тому обидві ці назви цілком можна вживати як окремі та самостійні. З тих пір переважна більшість фахівців-альгологів повернулася до використання назви роду Lagerheimia у своїх працях.

А тепер знову зазирнемо до Міжнародного кодексу номенклатури водоростей, грибів та рослин. Стаття 60 повідомляє нам про те, що оригінальне ("авторське") написання таксону має бути збережене, якщо тільки мова не йде про друкарські помилки або закінчення, пов'язані з не зовсім вірним вживанням автором, наприклад, граматичного роду у латинській мові. Виходячи з цього, можна стверджувати, що Lagerheima Sacc. і Lagerheimia (De Toni) Chodat дійсно не є омонімами, але є надзвичайно схожими між собою і такими, що можуть бути сплутаними (у ботанічній номенклатурі нерідко вживають у такому випадку термін "параомонім"). Стаття 53.3 підкреслює, що коли дві чи більше назви, що базуються на різних типах, є настільки схожими між собою, що можуть бути сплутані (якщо вони належать до споріднених таксонів чи з якихось інших причин - розрядка моя), то вони розглядаються як омоніми. Приклад 9 до даної статті, що містить три роди (Bradlea Adans., Bradleja Banks ex Gaertn., Braddleya Vell.), названі на пошану одного вченого, підтверджує думку про те, що роди Lagerheima і Lagerheimia мають вважатися омонімами.

Досліджуючи паралельно також таксономію роду Lagerheima, я натрапив на статтю "On Lagerheimia Sacc. and Bulgariella Karst." аргентинського міколога Ірми Гамунді. Вона, детально дослідивши види роду Lagerheima, що досі лишалися дуже маловідомими для науки, з'ясувала, що ця назва не може бути збережена. Тип роду Lagerheima - Lagerheima sphaerospora - за даними Гамунді, належить до раніше описаного роду Bulgariella Karst. (отже, вона запропонувала нову комбінацію Bulgariella sphaerospora (Berk. et M.A. Curtis) Gamundi), а решта видів роду Lagerheima мають розглядатися у складі роду Catinella Boud. Таким чином, згідно цих даних, рід Lagerheima Sacc. є номенклатурним синонімом роду Bulgariella Karst. Ця точка зору прийнята зараз, наприклад, у базі даних Species Fungorum.
Після цього відразу виникла ідея запропонувати консервацію назви Lagerheimia (De Toni) Chodat замість Lagerheima Sacc., що власне й було зроблено шляхом підготовлення відповідної пропозиції. Спілкуючись з Джоном МакНіллом, одним з найкращих нині світових фахівців з ботанічної номенклатури, я дізнався, що назви родів, отримані на честь вчених (так звані "епоніми"), далеко не завжди чітко й однозначно трактуються як омоніми. Він повідомив про такі пари назв, як Gillena Adans. і Gillenia Moench та Gaillonia DC. і Gaillona Bonnem., які не є омонімами. З огляду на це, на всякий випадок, ми також віришили підготувати для членів Номенклатурного комітету окреме прохання: розглянути на засіданні відповідного комітету питання про те, чи є роди Lagerheima Sacc. і Lagerheimia (De Toni) Chodat справді омонімами з огляду на усі викладені вище аргументи. Якщо так (очікую та сподіваюся, що члени комітету приймуть їх за омоніми), тоді нами пропонується консервація назви Lagerheimia замість Lagerheima. Якщо ця консервація буде підтримана, назва Lagerheimia (De Toni) Chodat буде валідною і правильною і її вживання у альгологічних зведеннях буде продовжуватися, тоді як назва Lagerheima Sacc. більше вживатися не буде. Якщо ж наша пропозиція з консервації буде відхилена, назва Chodatella Lemmerm., що зараз є незаконною, стане валідною (стаття 52 кодексу втратить свою силу), а тому для 11 видів цього роду, що поширені в Україні, будуть правильними їхні назви у складі саме роду Chodatella Lemmerm.